포부
[побу]
抱負
Усім подобається вважати себе хорошими, вважати хорошою свою сім’ю, свою країну, і взагалі пишатися собою. Себе люблять усі, але що можна сказати про весь світ? Ми бачимо, що не так багато людей люблять світ за межами своєї країни. У цьому вся різниця. Людина прагне вдосконалити себе, прагне бачити, як процвітає її сім’я і країна. Всю історію людство йшло цим шляхом.
Людям властиво все хороше в житті пов’язувати з собою, а все погане з кимось іншим. Щодо чогось поганого, наприклад хвороби, людина автоматично сподівається, що це станеться не з нею. “Нехай погані речі відбуваються за межами моєї сім’ї, а не в моїй в сім’ї, нехай щось погане трапляється десь в іншому місці, тільки не в моїй країні.” Такий спосіб мислення формує надії щодо своєї країни, сім’ї, а також щодо самих себе.
Але попри це, немає гарантії, що все відбуватиметься саме так, як нам того хочеться. Ми добре знаємо, що найкраще нам дістається далеко не завжди, найчастіше ми знаходимося не там, де хотіли б бути. Людина може лізти зі шкіри геть, щоб пробитися і досягти успіху в цьому світі, але не тільки вона намагається це зробити. Усі навколо прагнуть того самого.
Отже, кожен бажає стати кращим, але чи підвладний результат їхнім очікуванням? Хоча кожен очікує на прихід чогось хорошого, багатьом доводиться приймати й погане як належне. Якби в людському житті було більше хорошого, ніж поганого, такі слова, як “море страждань” або “доля-лиходійка”, не з’являлися б у лексиконі людей.
З цього погляду виникає необхідність стандарту, за яким визначатиметься, що є добре, а що погано, чи то на рівні індивідуума, чи то країни.
Якщо стандарт добра для нації у різних людей різний, то прагнення нації до кращого викликає усмішку. Ба більше, навіть якщо кожна людина в країні згодна з тим, що якась річ є добром, доки не буде надано логічної відповіді на запитання, чому це так, прагнення до такого добра також може бути сумнівним. Тому називаючи щось добрим, ми маємо довести, що це добре і для індивідуума, і для сім’ї, і для нації.