Старість


늙음 [никим] (ісконно-корейське)
노 [но] (китайсько-корейське)
老 (ханча)

Люди народжуються, зустрічають весну життя в юному віці, до двадцяти-тридцяти років досягають повного розквіту сил і потім старіють. Так життя добігає кінця, немов сонце, що прямує до заходу.

Увійшовши в розквіт юності, людина опиняється у віці, коли вона вже до кінця сформулювала свою філософію життя. Однак тільки у старості наш погляд на світ стане цілком зрілим, а розуміння реального життя ясним.

Що ж відбувається, коли ми старіємо? Ми відчуваємо все, що тільки можуть відчувати батьки в нашому світі. Ми відчуваємо присутність Творця у всьому, що відбувається з нами на землі, і пожинаємо плоди єдності з Ним.

Чи старіє душа? Душа не старіє. А тіло? Тіло старіє, а душа – ні.

Чому люди похилого віку втрачають пам’ять? Тому що їм потрібно перейти з видимого світу до невидимого. Щоб підготуватися до перетину кордону, вони стають забудькими і простодушними. Літні люди стають подібними до новонароджених малюків, готових до зустрічі з Творцем.

Коли батьки постаріють і стануть безпорадними, сини та дочки повинні будуть витримати будь-які труднощі, піклуючись про них, і не відчувати, що їм важко. Вони повинні діяти з тим самим ставленням, що й батьки, які дбали про них у дитинстві та прибирали за ними. Це гарна можливість для дітей повернути їм все без залишку, дотримуючись синівського обов’язку по відношенню до батьків, які їх виховали. Це і означає бути шанобливими дітьми.

Старість – це час готуватися до духовного світу. Наше життя – період тренування та підготовки, тобто шлях дисципліни, що допомагає виростити у собі визначний характер глобального рівня.

Залишити відповідь