Неминучий шлях людського життя

Куди прямує людина після того, як пройде своє життя до кінця? Це питання дуже важливе, і люди повинні знайти на нього відповідь. Зусилля релігії, філософії, та й усієї історії спрямовані на розв’язання цієї проблеми. Ми не можемо заперечувати, що і ми самі є бранцями такої долі й рухаємося кудись, заваблені нею.

Якщо мені так чи інакше доведеться кудись переміститися, то куди має відправитися моє тіло? Куди піде моя душа? Куди тече життя і куди спрямовується серце? Куди плинуть бажання, надії та ідеї? Навіть якщо ми не знайдемо відповідей на ці запитання, нам все одно доведеться піти, – така наша доля.

Після смерті людське тіло закопують у землю, і йому приходить кінець. Але чи закопують у землю разом із тілом і душу, життя, серце, ідеї та бажання? Ми повинні зрозуміти це з усією визначеністю. В іншому разі ми будемо просто нещасними людьми.

Сама людина не є джерелом. І джерело, і мета повинні виходити за рамки окремої особистості. Потрібно усвідомлювати, що початок життя кожного з нас поклали не батьки, не суспільство, не народ і не країна, наше життя розпочалося з Бога, Який вищий за все це.

Життєвий шлях занадто короткий. Людина живе не тисячоліттями й навіть не століттями. Проживши років сто, вона помирає. Протягом різних історичних епох померло багато наших предків. Якби вони думали про те, що може бути гарним для всіх, про загальне благо, то, навіть проживши не більш як сто років, вони залишили б після себе щось таке, що не зникло б і через тисячоліття. Але більшість із них діяли у своїх особистих інтересах.

Як змінити міру, якою ми все міряємо: як перейти від егоїзму до турботи про загальне благо? Як перестати підкреслювати власну перевагу і почати вкладатися в те, що приносить користь оточенню?

Необхідно перевернути сам початок життєвого шляху, на якому людина керується індивідуалізмом і прагне особистої вигоди. Людство вже багато тисячоліть очікує на появу світу, заснованого на суспільних інтересах, єдиного світу, в якому панувала б злагода.